Армія УНР — це збройні сили Української Народної Республіки 1917–1921 років. Її збирали з українізованих частин російської армії, добровольців, Січових стрільців, Вільного козацтва й колишніх полонених-галичан. Чисельність стрибала від кількох тисяч боєздатних багнетів до понад ста тисяч у списках — і саме цей розрив між папером і фронтом визначав її долю.
Тема знову стає практичною: у школах і музеях її викладають як попередницю сучасного українського війська, а 22 січня країна відзначає День Соборності — день, коли УНР і ЗУНР проголосили об’єднання, і в тексті того акта була й «Угорська Русь», тобто Закарпаття. Для ужгородців це не «київська історія», а частина спільного рахунку, як держава вчилася тримати зброю.
Нижче — як армія виникала, з чого складалася, чому то росла, то танула, і де сьогодні шукати документи, якщо у вашій родині є слід тієї війни.
Що це було простими словами
Армія УНР не була однією «готовою» силою на кшталт нинішніх Збройних Сил України. Це був рухомий набір частин при трьох різних урядах: Центральної Ради, короткого Гетьманату Павла Скоропадського і Директорії на чолі з Симоном Петлюрою. Від січня 1919 фронтові з’єднання офіційно називали Дієвою армією УНР — тобто тією частиною війська, яка реально воювала, а не лише стояла в гарнізонах.
Ядром на старті став 1-й Український корпус генерала Скоропадського, утворений з українізованого 34-го корпусу російської армії. Поруч з’явилися власне українські частини: Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, Запорізький корпус. 30 грудня 1917 Петлюра затвердив статут армії. Проблема була не в назвах, а в тому, що Центральна Рада довго ставила на народну міліцію, а не на регулярне військо — і кадри розсипалися швидше, ніж їх встигали зібрати.
Коротко. Армія УНР — не одна дивізія з постійним штатом, а кілька хвиль формування. Списки могли показувати десятки тисяч, а на позиції виходили набагато менше людей з гвинтівками й набоями.
Як змінювалася чисельність і чому так стрибало
Цифри в джерелах розходяться, і це варто сказати прямо. Велика українська енциклопедія й довідкові видання Інституту історії України дають орієнтири, а не «точний перепис на ранок». У грудні 1917 українізовані частини оцінювали близько 100 тисяч. У лютому 1918, після відступу з Києва, боєздатних лишалося близько 10 тисяч. У березні–квітні 1918 — близько 15 тисяч вояків, 60 гармат і 250 кулеметів.
Наприкінці 1918, під час повстання проти гетьмана, військо Директорії в одних підрахунках сягало близько 100–105 тисяч, в інших — до 300 тисяч разом із повстанцями. Різниця велика, бо рахували по-різному: хтось лише регулярні частини, хтось усіх, хто взяв рушницю. Після п’яти місяців війни з більшовицькою Росією регулярне ядро знову стислося приблизно до 15–30 тисяч.
| Період | Орієнтовна чисельність |
|---|---|
| Грудень 1917 | близько 100 000 |
| Лютий 1918 | близько 10 000 |
| Березень–квітень 1918 | близько 15 000 |
| Грудень 1918 | 100 000–105 000 (за іншими оцінками — до 300 000) |
| Квітень 1919 | близько 15 000 |
| Липень 1919 | близько 30 000–35 000 (бойовий склад 14–15 000) |
| Перша половина листопада 1920 | 3888 офіцерів і 35 259 рядових; зброю мали далеко не всі |
| Січень 1921, табори в Польщі | 17 464 інтернованих |
Джерела: Велика українська енциклопедія; зведені оцінки за довідковими статтями Інституту історії України НАН України, період 1917–1921.
Навесні 1919 дрібні загони звели в 11 дивізій, потім — у кілька самостійних груп. Типова піхотна дивізія мала три піхотні полки, гарматний полк і кінну сотню. На папері це виглядало як нормальна армія. На практиці полк часто був розміром із батальйон, а інколи — із сотню.
Від чого залежав результат на фронті
Результат залежав не від гасла, а від чотирьох речей: кадрів, постачання, союзників і епідемій. Старшин брали з російської школи — частина пішла до гетьмана, частина до білих, частина лишилася з Директорією. Зброя була «спадком» імперських складів: 76-мм гармата зразка 1902 року, різнокаліберні кулемети, бронеавтомобілі. Єдиного тилу, як у великої держави, не було.
Союзники мінялися. У 1918 Київ тримали за рахунок австро-німецької окупації після Берестейського миру. У 1919 на короткий час разом діяли Дієва армія УНР і Українська галицька армія (УГА) — військо ЗУНР. 22 січня 1919 на Софійській площі в Києві проголосили Акт Злуки; у тексті серед земель ЗУНР названо Галичину, Буковину й Угорську Русь. Політично це був сигнал і для Закарпаття. Військово злука спрацювала слабко: різні штаби, різна дисципліна, різні зовнішні орієнтири.
Восени 1919 армію затиснули в так званому «трикутнику смерті» на Волині й Поділлі. Тиф косив більше, ніж окремі бої. Частина УГА пішла на сепаратну угоду з денікінцями. Регулярний фронт розвалився.
Важливо. Поширена помилка виглядає так: «Петлюра мав сто тисяч багнетів і просто не зміг ними скористатися». Ззовні це звучить логічно. Закінчується тим, що люди плутають списковий склад із тими, хто мав гвинтівку, набої й можливість дійти до позиції. Правильніше дивитися на бойовий склад і на те, чи була хоч якась лінія постачання.
Що сталося взимку 1919–1920
6 грудня 1919 боєздатні частини під командою Михайла Омеляновича-Павленка пішли в Перший зимовий похід — рейд тилами білих і червоних. На старті було близько 5–10 тисяч людей, з них боєздатних орієнтовно 3–3,5 тисячі, плюс кілька гармат. За 180 днів пройшли близько 2500 км, провели понад пів сотні помітних боїв. 6 травня 1920 рейд вийшов до польсько-радянського фронту.
Далі армія воювала вже в союзі з Польщею за Варшавським договором квітня 1920-го. Українських багнетів на спільному наступі було небагато порівняно з польськими корпусами. Після ризьких домовленостей Польщі з більшовиками українські частини лишилися без стратегічного тилу. 21 листопада 1920 Дієва армія УНР відійшла за Збруч і була інтернована.
Чим армія УНР відрізнялася від УГА
Для закарпатського читача це окреме питання, бо в січні 1919 саме галицькі підрозділи намагалися пройти Ужанською долиною й заявити Ужгородський комітат територією ЗУНР. Колона з Самбора під командою сотника Івана Молєщія вийшла залізницею на Ужгород, але закріпитися в місті не вдалося: край тоді тримали угорські сили, а Антанта вже креслила інші кордони.
УГА виростала з австрійської військової школи: щільніша дисципліна, краща артилерія, звичніша штабна робота. Армія УНР частіше жила за рахунок добровольчих і повстанських наборів. Коли обидві сили стояли поруч улітку 1919, це давало шанс на Київ. Коли штаби розійшлися, шанс зник. Плутати їх в один «петлюрівський мішок» — зручно для старої пропаганди, але погано для розуміння, хто за що відповідав.
Що було після відходу за Збруч
Інтернування — не полон у класичному сенсі, а примусове розміщення чужого війська на нейтральній території з роззброєнням. У Польщі українців спочатку розвезли по кількох таборах, потім зосередили в Каліші, Щипйорно, Александрові-Куявському, Ланцуті, Вадовицях і Стшалково. У січні 1921 там обліковували 17 464 вояки. У Румунії інтернували ще близько двох тисяч.
У таборах тримали структуру частин, учили юнаків на хорунжих, видавали часописи. У листопаді 1921 з добровольців зібрали близько 1500 людей на Другий зимовий похід. Рейд не підняв масового повстання і закінчився розгромом; частину полонених розстріляли після бою під Базаром. Режим інтернування в Польщі зняли 1924-го: військо як організація припинило існувати, люди розійшлися в еміграцію, на роботу або — меншість — повернулися в УСРР.
- Центральна Рада, 1917 — початок 1918: українізація старих корпусів і ставка на міліцію.
- Директорія і Дієва армія, кінець 1918 — 1920: спроба регулярних дивізій і маневреної війни.
- Зимові походи: збереження ядра без власної території.
- Табори 1920–1924: армія без фронту, але зі штабом, школою й архівом.
Ці чотири етапи пояснюють, чому в підручнику одна назва, а на світлинах — різні однострої, різні шеврони й різний вік людей в одному окопі.
Які уявлення про цю армію найчастіше хибні
Перше: нібито це була банда без статутів. Статут був, ранги вводили окремо від російської таблиці, існували штаб Дієвої армії, інтендантство, навіть військово-морська управа. Слабкість була в виконанні, не в відсутності паперів.
Друге: нібито «всі українці тоді воювали в одній армії». Паралельно стояли червоні українські формування, білі, повстанці Махна й Григор’єва, польські й румунські частини. Людина з Поділля могла за два роки змінити три присяги — не зі зручності, а бо фронт проходив через її село.
Третє: нібито Закарпаття до цієї історії не входить. Політично входило через Акт Злуки. Військово край тоді більше зачепила УГА й місцеві ради, ніж наддніпрянські дивізії. Прямої «ужгородської дивізії Армії УНР» не було, і вигадувати її не варто.
Приклад. Якщо в сімейному альбомі є фото «українського козака 1919 року», це ще не доводить службу саме в Дієвій армії УНР. Подібний одяг носили й січові стрільці УГА, і повстанські сотні. Перевіряти треба прізвище, частину й місце в архіві, а не крій шапки.
Що це означає для вас
Якщо шукаєте родича-вояка, початок не в соцмережах, а в архівах. Основний масив наказів, списків і штабного листування Армії УНР зберігає Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) в Києві. Для закарпатської гілки сім’ї паралельно варто подати запит до Державного архіву Закарпатської області: там можуть бути метрики, списки полонених, матеріали рад 1918–1919 років і пізніші анкети. Запит пишеться письмово, з прізвищем, роком народження й приблизним місцем служби; строк відповіді залежить від черги, не від «терміновості теми».
Для побуту в Ужгороді ця історія має два конкретні виходи. Перший — 22 січня, День Соборності: міські заходи й шкільні уроки саме про злуку УНР і ЗУНР, а не про абстрактну «соборність». Другий — музейна перевірка фактів. Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького і профільні виставки в Києві (Національний музей історії України, експозиції ЦДАВО) показують оригінали одностроїв, Залізний хрест «За зимовий похід і бої», штабні карти. Це надійніше, ніж переказ із випадкового ролика.
Армія УНР програла державну війну, але залишила робочу схему: окреме українське командування, власні ранги, спроба регулярної дивізії й відмова вважати себе лише «обласним ополченням». Сучасне українське військо бере звідти не чисельність і не танки — їх не було — а принцип: держава тримається, поки є штаб, дисципліна й тил, а не лише добрі наміри.
Цей текст не замінює архівну довідку й не встановлює право на пільги чи статус. Якщо потрібне юридичне підтвердження служби предка, орієнтуйтеся на відповідь архіву, а не на сімейний переказ. Історія 1917–1921 років у цифрах досі має прогалини: де джерела розходяться, ми це позначили, а не «заокруглили для краси».