Ангеліна Мартинюк: розвідниця, що повернулася воювати

Коротко

• Ангеліна Петрівна Мартинюк народилася 8 червня 2005 року в Рахові, виросла між Закарпаттям, Чехією й Швейцарією.
• У 18 років сама повернулася в Україну й підписала контракт зі Збройними силами.
• Служила молодшою сержанткою, командиркою розвідувального відділення механізованого батальйону.
• Загинула 26 липня 2025 року під час бойового завдання поблизу Покровська на Донеччині. Їй було 20.
• За вісім днів до загибелі, 18 липня, вийшла заміж. Поховали її 2 серпня в Рахові під звуки трембіти.
• Офіційні повідомлення громади й місцевих медіа збігаються в датах і посаді; номер бригади в перших заявах міської ради не називали.

Ангеліна Мартинюк — 20-річна військова з Рахівщини, яку впізнали вже після смерті. До 29 липня 2025-го її ім’я майже не звучало за межами частини й родини. Потім Рахівська міська рада написала кілька рядків, і вони розійшлися країною: молода, ніжна, сильна. Могла любити, мріяти, жити. Обрала службу.

Це не «історія з соцмереж» і не медійний персонаж. Це конкретна людина з датою народження, адресою прощання й посадою в розвідці. Далі — зібране з офіційних повідомлень громади, репортажу Суспільного Ужгород і відкритих місцевих хронік. Без вигадок і без героїчного пафосу, який часто ліпить біографію швидше, ніж встигаєш її прочитати.

Якщо ви шукали просто «хто це» — відповідь коротка. Якщо шукали, звідки вона взялася на Покровському напрямку, маючи за спиною Чехію й Швейцарію, — доведеться пройти її маршрут від села Білин до позиції під Покровськом.

Хто така Ангеліна Мартинюк

Повне ім’я — Ангеліна Петрівна Мартинюк. Дата народження — 8 червня 2005 року. Місце — Рахів, Закарпатська область; у довідках громади її також називають уродженкою села Білин Рахівського району. Це гірська Рахівщина, не «велике місто з військовим ліцеєм». Звідси їдуть або в Ужгород, або далі — в Європу.

На момент загибелі вона була контрактницею, молодшою сержанткою. Посада, яку повторили майже всі офіційні тексти: головна сержант-командир розвідувального відділення розвідувального взводу механізованого батальйону. Це не штабна робота й не тил. Розвідувальне відділення працює близько до лінії зіткнення: спостереження, вихід, фіксація, іноді — те, про що в некрологах не пишуть детально.

У публічних матеріалах матері її називають командиркою розвідувального відділення 155-ї бригади. У першому повідомленні Рахівської міської ради бригаду не вказано — лише механізований батальйон. Тому чесно так і залишаємо: посада підтверджена громадою, прив’язка до конкретного номера частини фігурує в окремих свідченнях, не в першому офіційному некролозі.

Їй виповнилося 20 лише 8 червня 2025-го. Менше ніж за два місяці її не стало.

Дитинство між Раховом, Чехією й Швейцарією

У Рахові Ангеліна прожила перші роки. Місцева жителька Оксана в репортажі Суспільного згадувала її ще з початкових класів: «це дівчинка з нашого села». Потім маршрут зламався так, як ламається в багатьох закарпатських родинах. Мати виїхала на заробітки. Дітей забрала з собою.

За словами в.о. міського голови Рахова Євгена Молнара, після двох років удома родина поїхала до Чеської Республіки. Там Ангеліна вчилася. Час від часу поверталася й жила в Ужгороді. Пізніше з мамою була у Швейцарії. Це не туристичний маршрут. Це типова закарпатська біографія 2010-х: школа тут, школа там, мова перемикається, друзі роз’їжджаються, а «дім» стає кількома адресами одночасно.

Мати, Марина, пізніше розповідала: виїхала давно, піднімала п’ятеро дітей у Євросоюзі. Ангеліна — одна з шести. Батько, за її публічними словами, у вихованні участі майже не брав. Ці сімейні деталі не з офіційного некролога. Вони з звернення матері після похорону. Беру їх як її свідчення, не як вирок суду.

У практиці таких історій помічав одну й ту саму розвилку. Дитина виростає за кордоном, отримує іншу школу, інший побут — і в якийсь момент або залишається «там», або різко їде «сюди». Ангеліна обрала друге. Не після довгих заяв у фейсбуці. Після вісімнадцяти.

Що означало «повернутися» у 2023-му

У 18 років вона вже могла легально лишатися в ЄС. Могла вчитися далі. Могла працювати. Війна на той момент ішла другий рік повномасштабного етапу. Чоловікам виїзд закритий. Жінкам — ні. Саме тому її повернення виглядає не як «не було іншого виходу», а як рішення проти зручного сценарію.

Молнар окремо підкреслював: і громада, і мати підтверджують — пішла свідомо й добровільно. Не «забрали», не «попала під хвилю». Підписала контракт сама.

• дитинство й початкова школа — Рахівщина;
• навчання — Чехія, періодами Ужгород;
• проживання з матір’ю — Швейцарія;
• повернення в Україну — після 18 років;
• служба — близько двох років, до 26 липня 2025-го.

Цей список сухий. За ним стоїть дівчина, яка могла лишитися там, де безпечніше, і не лишилася. Ось і вся «мотивація», яку можна витягнути з відкритих джерел, не дописуючи їй чужих гасел.

Контракт, звання, розвідка

Про перші місяці служби публічно майже нічого немає. Немає інтерв’ю «до», немає блогу, немає розгорнутого портрета частини. Є підсумок: молодший сержант, командир відділення розвідки. За два роки з цивільної 18-річної контрактниці — на сержантську посаду в розвідувальному взводі. Це швидко. У розвідці так не ставлять «для галочки»: або тримаєш людей, або тебе знімають. Базовий курс, спеціалізація, стажування в підрозділі — і вже відповідальність не лише за себе.

Контракт для жінки в цей період означав медкомісію, згоду на бойову посаду й розуміння, що «розвідка» в оголошенні й розвідка під Покровськом — різні речі. Хто підписує папір у 18, рідко уявляє собі конкретну позицію через два роки. Ангеліна, судячи з посади, цю різницю вже знала на практиці.

Розвідувальне відділення в механізованому батальйоні — це не окрема «елітна легенда» з фільмів. Це маленька група, яка має бачити далі за піхоту, не світитися зайвий раз і повертатися з інформацією. На Покровському напрямку влітку 2025-го це означало роботу під постійним тиском дронів, артилерії й штурмових груп. Деталей її останнього виходу офіційно не розкривали. Формулювання стандартне й точне: загинула під час виконання бойового завдання поблизу Покровська.

Деякі матеріали після похорону згадують 155-ту окрему механізовану бригаду. Ця бригада в публічному полі вже мала важку репутацію через комплектування й втрати на тому ж напрямку. Але прив’язувати всю біографію Ангеліни до скандалів бригади — погана журналістика. Вона була командиркою відділення. Її рішення вступити на службу було особистим і відбулося раніше за більшість газетних заголовків про частину.

Жінки в бойових посадах: без романтизації

У ЗСУ жінки давно не лише медики й зв’язківці. Командирки відділень у розвідці все ще рідкість, але вже не сенсація. Рідкість у іншому: вік. Двадцять років і сержантська посада на Донеччині. Тут легко скотитися в два шаблони — або «вона була ніжна квітка», або «вона була залізна». Обидва дурні. Сержант у розвідці може бути тихою людиною з м’яким голосом. І все одно вести відділення.

За спостереженнями, саме такі біографії найгірше переносять шаблонний некролог. «Молода, ніжна, сильна» — фраза громади влучила в тон, бо вона коротка. Далі вже починають домальовувати характер, якого ніхто з читачів не знав. Краще не домальовувати.

Останні тижні: день народження, шлюб, Покровськ

8 червня 2025-го Ангеліні виповнилося 20. 18 липня вона вийшла заміж. Це підтвердив Євген Молнар після прощання. 26 липня — загибель поблизу Покровська. Між весіллям і смертю — вісім днів.

Пізніше мати публічно сказала, що про шлюб дізналася вже на похороні й що чоловік родині до того був незнайомий. Це її слова. Перевірити характер шлюбу з відкритих джерел неможливо. Тому фіксуємо два шари. Офіційний: дата 18 липня прозвучала від місцевої влади. Сімейний: мати після втрати говорила про підозри й біль. Змішувати їх в одну «правду» не варто.

Покровськ у липні 2025-го був одним із найважчих відтинків фронту. Місто й околиці тримали під постійними ударами. Хто саме був поруч у її відділенні, який саме вихід став останнім — цього в публічному доступі немає. І правильно, що немає. Бойові деталі не для некролога.

Таблиця вміщає майже все, що можна сказати без домислів. Решта — вже або приватне життя родини, або військове, яке не підлягає розбору в статті.

Як Рахів прощався

1 серпня 2025-го в Рахові зустрічали тіло. Колона вирушила від території Рахівської районної лікарні додому — вулиця Вільшинський, 6. На 2 серпня спочатку планували маршрут через Свято-Пантелеймонівський храм, потім громада уточнила порядок: збір біля дому, процесія на площу перед будинком культури, загальне прощання, далі кладовище по вулиці Затінкова.

Ховали з військовими почестями. Місцеві медіа писали про трембіту й духовий оркестр «Фермата». Для Рахівщини трембіта на похороні — не декорація. Це гірський спосіб сказати, що пішла своя. На кладовищі зібралося майже все місто. Так описували і Суспільне, і самі рахівці.

Оксана, яку цитували журналісти, говорила просто: шкода, що така молода пішла на цю війну, і війна її забрала. Без великих слів. Саме такі репліки тримають правду краще за урочисті тексти.

1 серпня на Закарпатті також оголошували День жалоби. Не лише через одну людину — регіон ховає своїх майже щотижня. Але саме ця історія вдарила сильніше: вік, повернення з Європи, розвідка, вісім днів шлюбу. У гірських містечках похорон швидко стає спільною справою. Хтось несе вінок, хтось стоїть у шерензі, хтось просто мовчить біля паркану, бо знав батьків або вчив дівчинку в школі.

Адреса дому на Вільшинській і кладовище на Затінковій тепер частина її біографії так само, як Білин і Покровськ. Для чужих це лише вулиці. Для громади — маршрут, яким провели свою.

Що казала мати після похорону

За кілька тижнів Марина звернулася до журналістів. Говорила з болем, злістю й відчуттям несправедливості. Суть її звернення така: донька приїхала з ЄС і пішла на фронт у 18, а частину чоловіків, зокрема з її ж родини, вона бачить у Європі — без служби. Просила, щоб держава не дозволила тим, хто ухилявся, оформлювати вигоди зі смерті доньки.

Це вже не біографія солдатки. Це голос матері після втрати. Його варто чути. Його не варто перетворювати на єдине пояснення життя Ангеліни. Вона пішла служити за два роки до цих заяв. Мотив був її, не матеріний.

Що можна сказати точно — і чого не можна

У темі полеглих завжди з’являється спокуса «дописати характер». Любила гори. Мріяла про дітей. Носила якийсь позивний. Слухала таку-то музику. Нічого з цього в перевірених джерелах немає. Тому не буде.

Точно відомо ось що.

1. Ім’я, по батькові, дата й місце народження підтверджені громадою.
2. Маршрут дитинства (Рахів — Чехія — Ужгород — Швейцарія) озвучила місцева влада.
3. Контракт добровільний, з 18 років, служба близько двох років.
4. Посада — командирка розвідувального відділення в механізованому батальйоні.
5. Дата й місце загибелі — 26 липня 2025-го, поблизу Покровська.
6. Дата шлюбу — 18 липня 2025-го, за словами в.о. міського голови.
7. Похорон — 2 серпня 2025-го в Рахові, кладовище на Затінковій.

Після цього списку новини зазвичай ставлять крапку. Читач — ні. Йому треба зрозуміти, навіщо 18-річна людина кидає відносно безпечне життя й їде в розвідку. Прямої відповіді немає. Є лише контур: вона вважала, що має бути тут. Мати благала не їхати. Донька поїхала.

В одному з пізніших текстів мати згадувала товариша з України, з яким вони нібито разом вирішили повертатися воювати. Ім’я товариша публічно не закріпилося. Тому й це залишаємо як її розповідь, не як встановлений факт біографії.

Чому запит «Ангеліна Мартинюк» тримається

Люди шукають не лише дату смерті. Шукають, чи не переплутали з однофамільницею. Є, наприклад, юна спортсменка з Київщини з тим самим ім’ям і прізвищем — це інша людина, інший вік, інша історія. Закарпатська Ангеліна Мартинюк — саме та, про кого писали Суспільне Ужгород, Рахівська міська рада, місцеві видання наприкінці липня й на початку серпня 2025-го.

Тримається запит і з іншої причини. Історія б’є в кілька нервів одночасно. Жінка на бойовій посаді. Дуже молодий вік. Повернення з ЄС. Гірський похорон із трембітою. І ще — незручне питання, яке мати винесла вголос: хто має право говорити про патріотизм, якщо 20-річна доброволиця лежить у землі, а дорослі чоловіки шукають лазівки.

Це питання не закривається статтею. Його взагалі ніхто одним текстом не закриє. Можна лише не робити з Ангеліни плакат. Плакат швидко вигорає. Біографія з датами — ні.

Як шанують пам’ять у таких громадах

У Рахові немає великого меморіального комплексу на кожну ім’я. Є кладовище, є оголошення ради, є люди, які пам’ятають дівчинку з початкових класів. Іноді з’являється табличка в школі, іноді — ім’я в списку громади на День Незалежності. Іноді — нічого, крім могили.

Якщо хочете зробити щось конкретне, а не «вшанувати в серці», варіанти прості й земні:

• підтримати родину через офіційні збори громади, а не через випадкові картки в коментарях;
• не розганяти в мережі фото з похорону без потреби — родина й так усе бачила;
• якщо служите або допомагаєте частини, де вона була, питайте в живих, чи потрібна адресна допомога відділенню, а не «загальний вогонь»;
• не приписуйте їй чужих цитат і не малюйте штучні «останні слова».

Останній пункт окремо. Після кожної резонансної загибелі з’являються картинки з вигаданими фразами. Це не пам’ять. Це шум.

Що з цієї історії залишається нам

Ангеліна Мартинюк не встигла стати публічною ветеранкою, депутаткою чи героїнею великого документального фільму. Її біографія вміщається на одну сторінку й усе одно важча за багато довгих життєписів. Народилася в Рахові. Виросла між країнами. У 18 повернулася. Два роки служила в розвідці. У 20 загинула під Покровськом. Похована вдома.

Далі вже наше. Або пам’ятаємо конкретно — ім’я, посада, місто, дата. Або розчиняємо ще одну людину в стрічці «чергова 20-річна». Різниця невелика на вигляд. На ділі — прірва. За досвідом таких текстів можу сказати лише одне: через рік ім’я тримається в тих, хто хоч раз прочитав біографію до кінця, а не заголовок.

Якщо читали до цього місця не через цікавість до некролога, а тому що шукали, хто саме лежить у Рахові на Затінковій, — тепер знаєте. Ангеліна Петрівна Мартинюк. Розвідниця. Дівчина, яка могла лишитися в Швейцарії й не лишилася. Світла пам’ять.